Вісім громад із різних лісорослинних зон України узяли активну участь у проєкті Світового банку в межах програми EU4Environment “Підтримка сталого управління природними ресурсами та економічного розвитку шляхом залучення місцевих громад в Україні”. П'ять із них детально опрацювали можливості впливати на ведення лісового господарства за допомогою FSC сертифікації і вчитися заробляти на лісі, яким не володіють. Чи можуть це робити й інші?
У Гощанській громаді на Рівненщині майже триста гектарів лісу залишаються без власності. Це самосійні ліси – дерева, що виросли самі на занедбаних землях; вони розкидані клаптиками, не внесені до кадастру й досі не мають офіційного статусу. Громада живе поряд із ними роками, але жодної користі з того громаді немає.
«Ці майже триста гектарів самосійних територій у нас є, і ми ними не розпоряджаємося. А далі вакуум: передати їх у державну власність чи не передати?! Ми думали створити власне комунальне підприємство, але призупинилися», – каже голова громади Микола Панчук. «А цієї зими побачили, що не справляємося: ліс просто крадуть, вирізають, деревина пропадає, а ми тільки намагаємося когось упіймати».
Самосійні ліси площею 300 га розкидані по всій території громади, загалом подібних лісів в Україні – понад мільйон гектарів
Ситуація Гощі – не поодинокий випадок. Після децентралізації в Україні постали сотні територіальних громад, але ліс лишився переважно державним: ним господарюють утримувачі прав користування, насамперед ДП «Ліси України». Громада живе біля лісу, проте не володіє ним, і часто не знає, що навіть в такому випадку може мати з нього користь. Саме на це націлений проєкт Світового банку в межах програми EU4Environment під назвою “Підтримка сталого управління природними ресурсами та економічного розвитку шляхом залучення місцевих громад в Україні”, який триває понад рік і який реалізують ГО «Лісові ініціативи і суспільство» (ForestCom) та німецька консалтингова організація Particip GmbH. Вісім пілотних громад із різних лісорослинних зон отримали перелік напрямів, з якого кожна обрала свій.
«Практичний тренінг відкрив очі і активістам, і скептикам на ліс як на недовикористаний, недозрозумілий ресурс, яким володіє громада, навіть не володіючи самим лісом», – розповідає координатор проєкту Дмитро Карабчук. «Проєкт показав, що цей ліс може допомагати їм розвиватися».
Європейський досвід, на який спирається проєкт, показує, що це не теорія. У Європейському Союзі громади теж переважно не володіють лісом. Там він здебільшого приватний, але заробляють на ньому через послуги й кооперацію: австрійські муніципалітети керують туристичними центрами в біосферних парках, словенські та німецькі – комунальними лісовими підприємствами, італійці продають вуглецеві кредити покупцям з усього ЄС (в Україні також є великі виробники, які ці кредити охоче купують), фінські громади будують економіку довкола збору ягід – і це лише кілька прикладів. Різниця в тому, що в Україні поряд із громадою є не приватний власник, а державний лісокористувач. Тому громаді потрібен інший важіль впливу.
Три з пілотних громад показують три способи мати з лісу дохід, не зрубавши його й не маючи у власності.
Гоща розглядає можливість реалізувати вуглецевий напрям при тому, що виявила зацікавленість у збереженні самосійних лісів. На старті, визнає Микола Панчук, про нього навіть не думали: ідея виникла всередині проєкту, коли громада побачила, як працюють подібні проєкти за кордоном. Тепер вона переглядає програму розвитку й стратегію, щоб упорядкувати самосійні ліси та засадити нові ділянки: малопродуктивні землі, території водозабору, ділянки під рекреацію. Головна перешкода – час. Адже дохід від вуглецевого проєкту з'являється приблизно з шостого року, а зобов'язання беруться на сорок.
Самосійні ліси. Фото: Північно-Західне міжрегіональне управління лісового та мисливського господарства
«Проєкти, що дають результат через п'ять-десять років, пояснювати дуже складно. Мало хто це сприймає. Ми показуємо на прикладі нашого старовинного парку: колись його хтось посадив, а ми сьогодні користуємося цим благом», – пояснює Микола Панчук цю логіку. «Дерево, яке посадив сьогодні, не може вже завтра бути в діаметрі тридцять п'ять сантиметрів. Результат не може бути сьогодні».
Довжанська громада на Закарпатті, з центром у селищі Довге, обрала недеревинну продукцію лісу. Її голова Віктор Симканич, який раніше працював у лісовій галузі, рахує ресурс конкретно.
«У хороший сезон у нас збирається близько ста тонн самих лише білих грибів на рік. Лімітів немає, обліку немає і усю цю продукцію скуповують заготівельники й вивозять сировиною», – каже він. «Люди отримують якісь гроші, але на цьому все».
Учасники тренінгу в с. Довге на Закарпатті
Понад вісімдесят відсотків території громади перебуває в користуванні держлісгоспу; громада не володіє ні лісом, ні землею під ним. Попри це вона почала діяти: подала звернення до лісовпорядної комісії, домагаючись обліку недеревинних ресурсів і можливості виписувати на них лісові квитки. І тут чималу роль відіграє ініціативність самої громади.
«Коли громада бачить, де вона може заробити, тоді вона стає активнішою», – запевняє голова Довжанської селищної територіальної громади.
Білогородська громада під Києвом обрала екотуризм. Для пристоличної громади ліс цінний насамперед як середовище, що приваблює мешканців. Громада інтегрувала рекреаційне використання лісів у вже наявний туристичний маршрут «Долина двох рік», яку розвиває у долині двох рік – Ірпінь та Бобриця. Частина громади була під окупацією 2022 року, проте територія самого туристичного напрямку бойових дій не зазнала.
І вуглець, і недеревинна продукція, і туризм упираються в одне: громада не володіє лісом, але може отримувати вигоди від нього. FSC стандарт системи ведення лісового господарства для України сприяє цьому через механізм інформування сторін, чиї інтереси зачеплено, та їх залучення до планування та моніторингу господарювання.
Як це працює видно на прикладі Білогородки. Її відділ екології роками тісно співпрацює з Боярською лісодослідною станцією – сертифікованим утримувачем, чий ліс розташований на території громади. Начальниця відділу Ольга Леонова донедавна вважала цю співпрацю просто добрими робочими стосунками, поки під час проєкту їй не пояснила суть менеджерка FSC Україна.
Учасники проєкту у Білогородці обрали напрямок екотуризму. Фото: Ольга Леонова
«Я знала FSC лише з погляду споживача: що це відповідальне лісогосподарювання, коли ліс вирубують і відновлюють. А що це дає громаді як органу місцевого самоврядування – про цей бік я взагалі не думала. Виявилося, що тоді лісокористувач має інакше, більше і якісніше комунікувати з громадою. Я три роки спілкуюся з лісокористувачами, але жодного разу не запитала, чи є в них ці сертифікати», – розповідає Ольга Леонова: «Для мене це було цінне відкриття».
За даними FSC Україна, на кінець квітня 2026 року в країні було сертифіковано 4,85 млн гектарів у 78 одиницях лісогосподарювання. Утім, за спостереженням Дмитра Карабчука, більшість громад про цей інструмент не знають, хоча він дієвіший за наявні законодавчі механізми впливу.
Проєкт не обіцяє швидкого результату. Довгий горизонт відлякує депутатів; FSC-механізм застосовний лише там, де поряд є сертифіковані утримувачі; туристичні розрахунки громад – це прогнози за методикою, а не доконані доходи. Війна, брак кадрів і коштів лишаються реальними обмеженнями.
Однак, спільне в усіх трьох історіях одне: ліс стає ресурсом громади лише тоді, коли громада сама приходить і займає місце за столом рішень.
«Проактивна та обгрунтована позиція громад є важливим чинником дієвості FSC cертифікації. Добробут громад – це, з-поміж іншого, про якість довкілля, інвестиційну привабливість регіону, соціальну інфраструктуру, а також про право впливати на ухвалення рішень щодо лісів. FSC стандарт для України сприяє реалізації такого права: бути почутими, мати доступ до інформації, бути залученими до формування та виконання плану ведення господарства. І відповідальність кожної територіальної громади реалізувати це право. Не лише в межах проєкту, а задля власного соціально-економічного добробуту й майбутнього», – підсумовує менеджерка з питань лісового господарства FSC Україна Оксана Павліщук.
Проєкт не має на меті надавати фінансування, але дає розуміння, як використати потенціал, якого раніше громада не помічала. Різниця між громадою, для якої ліс лишається тягарем, і громадою, яка робить його джерелом розвитку, лише в ініціативності самої громади. Там, де громада діє проактивно, домагається свого голосу в рішеннях, шукає партнерів і ринки, навіть ліс, що їй не належить, починає працювати на розвиток.